Click here: => kindcenmontti.fastdownloadcloud.ru/dt?s=YToyOntzOjc6InJlZmVyZXIiO3M6MzA6Imh0dHA6Ly9iYW5kY2FtcC5jb21fZHRfcG9zdGVyLyI7czozOiJrZXkiO3M6NTg6ItCa0YDQtdC00L4g0LbQuNGC0YLRjyDQt9C90LDQudC00LXQvdC1INCyINCx0LDQu9GC0LjQvNC%2B0YAiO30=


Повний передрук публікацій заборонений. Уникай галасливих і агресивних людей, бо вони бентежать і дратують дух. Бо ти дитина всесвіту не менш, ніж дерева й зірки. Це породжувало в житті письменника дискомфорт, який він все частіше намагався втамувати алкоголем.

Воно не може викликатися до життя довільними бажаннями окремих індивідів чи груп навіть якщо ці люди — законодавці. Білл писав їй турботливі і сповнені жартівливих пасажів листи, де ніщо не нагадувало про той страшний і жорстокий світ, в якому він волею долі опинився. А все потому, что Джим Рейнор верил в себя и в людей, которые его окружали. Идущий сам к себе встречается сам с собой.



Вільям Сідні Портер — всесвітньо відомий майстер короткого оповідання — увійшов в історію світової літератури під псевдонімом О. Сам письменник не любив розповідати про своє життя ,уникав контактів із репортерами і майже не спілкувався з іншими літераторами. Втім , такий образ мало в чому схожий на справжнього Вільяма Сідні Портера , портрет якого вимальовується зі спогадів його сучасників і літературних біографій , автори яких , спираючись на достеменно відомі факти і напівлегендарні відомості , крок за кроком відтворювали його нелегкий життєвий шлях. Вільям Сідні Портер народився 11 вересня 1862 року в маленькому квакерському селищі Сент-Коммюніті неподалік від південного містечка Гринсборо , що в штаті Північна Кароліна. У жилах майбутнього письменника змішалася кров амбіційних англійських аристократів і енергійних , діловитих янкі. Трагедії , що спіткали Білла в ранньому дитинстві , наклали відбиток на його характер і вдачу 6 свій біль і прикрість від невдач він завжди намагався приховувати від оточуючих , долаючи біди і негаразди самотужки. Мешканці Грінсборо любили його за добру вдачу і вкрай співчутливе ставлення до пацієнтів. Після смерті дружини,тамуючи тяжкі переживання,Олджернон почав заглядати на дно пляшки і захопився модною в ті часи розвагою — винахідництвом. Великою мірою цьому сприяла загальна атмосфера життя тогочасного американського суспільства, що була просякнута особливим пієтетом до технічного прогресу. Виконуючі накази бабусі, яка намагалася боротися з хворобливим захопленням свого непутящого сина, хлопець змушений був разом із братом потайки знищувати черговий незавершений батьківський винахід. Усі, хто знав майбутнього новеліста в дитячі роки, згадують про його неабиякий хист до малювання карикатур і шаржів, про унікальну спроможність вловлювати найхарактернішу рису зовнішності людини і майстерно відтворювати її чи то на шкільній дошці, чи то на папері. Як і інші юні мешканці Грінсборо, Білл полюбляв веселі розваги, гучні ігри та дотепні розіграші. Постійно заклопотані серйозними життєвими проблемами дорослі мало цікавилися його дозвіллям. У дванадцятирічному віці Білл втік із дому І разом з приятелем відправився у мандрівку до океану. Однак уже на другий день, коли гроші скінчилися, горе мандрівники вирішили відкласти подорож до кращих часів і на даху товарного вагону повернулися до рідного міста. Шкільні роки Портера минали у Грінсборо. Перший і єдиний на той час навчальний заклад цього містечка заснувала його тітка міс Евеліна Портер. Приділяючи велику увагу вихованню і гуманітарним аспектам освіти, міс Евеліна прищеплювала дітям любов до читання, розвивала філологічні здібності й творчу фантазію. Усі ці навички стали у пригоді Біллові в дорослому житті , створивши надійне підґрунтя для його літературних успіхів. У 1876 році , коли в Грінсборо відкрилася перша міська середня школа, Білл перейшов до неї. Однак навчався там недовго : через два роки йому довелося поєднувати шкільні заняття з вечірнім чергуванням в аптеці, що належала його дядькові Кларку Портеру. Кмітливий і здібний юнак швидко опанував нелегку професію фармацевта і покинув школу. Сірі будні безрадісного життя провінційного аптекаря письменник згодом згадував не без ностальгії: саме тоді він уперше одержав чудову можливість спокійно вивчати людські характери і звички, адже тогочасна аптека була водночас і своєрідним місцевим салоном, де обговорювалися останні новини й чутки. Відвідувачі аптеки, серед яких було чимало освічених людей — друзів Кларка Портера , любили дотепного хлопця,чиї влучні репліки й жарти не зрідка їх приємно дивували, а вдалі шаржі — навіть викликали щире захоплення. Добросовісного і доброзичливого молодого Портера поважали і клієнти, і колеги , один із яких доктор Джеймс Голл, запропонував поїхати йому до Техасу. Ця пропозиція видалась Біллові надзвичайно привабливою, і він не відмовився від спокусливого шансу змінити розмірене тихе життя напівсонного південного містечка, де нічого не відбувалося надзвичайного, на романтично омріяний Техас — легендарний край ковбоїв, небезпечних пригод та карколомного ризику. З березня 1882 року в житті Вільяма починається новий, так званий техаський період, який збагатить його уяву великою кількістю найрізноманітніших яскравих вражень і подарує безліч оригінальних сюжетів та колоритних образів для майбутніх оповідань. Майже два роки Білл провів на техаських ранчо, які належали синам доктора Джеймса Голла. Спочатку він був ковбоєм у старшого сина Лі Голла, що славився відвагою і відчайдушною мужністю, тобто тими рисами, що були вкрай необхідні в суворих умовах постійних сутичок із загонами мексиканських десперадо — зухвалих крадіїв худоби. Спілкування з сильними і сміливими людьми, сповнені постійної небезпеки ковбойські будні , майже спартанські умови побуту стали для юного вихідця з Грінсборо прекрасною школою виживання, що згортувала його дух і волю. Саме тут він з легкістю опанував іспанську мову, вдосконалив набуті в шкільні роки навички гри на гітарі та засвоїв репертуар ковбойських пісень. Згодом Білл перебрався на ферму середнього сина доктора Голла — Ричарда. Там від нього вимагалося значно менше фізичних зусиль і він мав вдосталь часу, аби насолоджуватись дозвіллям — малювати, вивчати німецьку та французьку мови, читати. Саме тоді він і написав він написав свої перші гумористичні оповідання, які дуже сподобалися його друзям і знайомим. Дехто навіть радив надіслати їх до модних журналів, але сам Портер ставився до власних літературних спроб вкрай скептично. Втім, уже в ранніх творах, були помітні проблиски гумористичного таланту і неабиякої мовної інтуїції автора, яка проступала у мовних каламбурах, багатстві синонімічних рядів та влучних метафорах. Коли фінансові справи родини Голлів погіршилися і вони вирушили у прерії, Портер вирішив повернутися до благ цивілізації і весною 1884 року оселився в Остіні. Тогочасна столиця Техасу, де шаленими темпами розвивалася комерція і вирувало культурне життя, прийшлося йому до вподоби. Він залюбки грав у аматорських виставах місцевої театральної групи, брав участь у концертах остінського вокально-інструментального квартету, був ініціатором численних жартів, розіграшів і авантюр, чутки про які ще довго були на слуху у мешканців міста Остін. Змінивши низку професій аптекар, клерк фірми з продажу нерухомості, лейтенант місцевого загону Техаської національної гвардії, кресляр Земельного управління штату майбутній літератор додав чимало цікавих житейських сюжетів, несподіваних колізій та яскравих колоритних образів до власного письменницького арсеналу. Особисте життя Вільяма Сідні Портера в ті роки було майже безхмарним. Після низки легких юнацьких захоплень і нетривалих романів до нього прийшло справжнє глибоке почуття — кохання до Етол Естер Роуч, яке на щастя, виявилося взаємним. Сімнадцятирічна струнка темноока дівчина, зовнішність якої О. Генрі згодом відтворив у портреті Делли «Дари Волхвів» , назавжди підкорить його серце легкою вдачею, жіночністю, тонким розумінням мистецтва і неабияким почуттям гумору. Річ у тім, що батько Етол, як і мати Білла, померли від туберкульозу, тож шлюб молодих людей із такою загрозливою спадковістю міг, на думку Роучів, виявитися вкрай небезпечними для потенційних нащадків. Тому батьки дівчини, аби уникнути небажаного для них заміжжя доньки, вирішили виїхати з Остіна. Довідавшись про це, збентежені й налякані майбутньою розлукою, закохані наважилися на відчайдушний крок і першого червня 1887 року таємно вінчалися у церкві Святої Трійці, що знаходилась на околиці міста. Подружнє життя Білла і Етол було досить щасливим, однак , на жаль, не тривалим. Батьки юної місіс Портер невдовзі змирилися з рішенням дочки і полюбили свого зятя. У найдраматичніші періоди життя Вільяма Портера вони виявилися найбільш вірними його друзями, яким ніколи не бракувало щирості, щедрості душевної теплоти. Під час н а йскладніших випробувань він завжди звертався до Роучів, і вони жодного разу ні в чому йому не відмовили. Етол щиро цікавилася усіма справами чоловіка і підтримувала його у всіх починаннях. Перша дитина Портерів хлопчик померла відразу ж після народження, але рівно через рік, 30 вересня 1889 р. Саме в цей час в Етол з'явилися перші ознаки страшної хвороби — успадкованого від батька туберкульозу. Фінансове молодого подружжя було досить стабільним : у 1821 Білл, завдяки підтримці друзів, отримав престижне місце касира-бухгалтера Остінського націон a льного банку. Ця робота добре оплачувалася, але через свою одноманітність не дуже подобалася ініціативному і сповненому креативної енергії Портеру, тому на дозвіллі він спрямовував свої життєві сили здебільшого в іншу, мистецьку, сферу. Восени 1887 року газета «Детройф фрі пресс» надрукувала перші гумористичні оп o відання Сідні Портера і запропонувала йому співробітництво. Етол з великим ентузіазмом сприйняла творчі успіхи свого чоловіка, оскільки завжди вірила в його велике літературне майбутнє. У1894 році Білл придбав друкарню і права на видання місцевої газети «Айконокласт». Взявши нову назву «Роулінг Стоун», молодий редактор відмовився від політичної тематики і радикально змінив напрямок і зміст газети. Її своєрідним підзаголовком стала фраза «котитися прямо в мох»,яка обігравала відоме англійське прислів'я : «Перекотиполе роллінг стоунг мохом не обросте». Загальна тональність нового видання була гумористичною Надруковані на її сторінках фейлетони, гумористичні скетчі, забавні історії на злобу дня, комічні карикатури, абсолютна більшість яких вийшла з-під пера, або пензля Вільяма Портера, прийшлася до смаку місцевому читацькому загалу. Втім рівно через рік після появи першого номера «Ролінг Стоунг» редакція повідомила читачів газети, що її випуск тимчасово призупиняється. Цьому передували доволі сумні події. Фінансові справи газети ішли не найкращим чином, і зусилля головного редактора, його друзів і родичів для того, щоб утримувати її на плаву, явно не вистачало. До того ж ревізія, здійснена в Остінському Національному банку влітку 1883 року, виявили недостачу та велику кількість помилок у банківській документації, за ведення якої відповідав касир-бухгалтер Вільям Сідні Портер. Тож рішенням окружного прокурора проти нього було порушено кримінальну справу. Щоправда, невдовзі, завдяки втручанню керівників банку, які прекрасно знали про слабкі місця у веденні документації і мали з цього певний зиск, а також дякуючи заступництві містера Роуча, звинувачення з Портера були зняті. Залишившись без місця в банку і втративши всілякі надії підняти свою газету, Білл, якого підтримувала дружина та її батьки, енергійно взявся за пошуки нової роботи. Він надсилав свої фейлетони і скетчі до різних, у тому числі і центральних газет, і в результаті отримав декілька цікавих пропозицій, зокрема запрошення на репортерську роботу до Вашингтона. Однак на той час стан здоров'я Етол значно погіршився, тож про від'їзд із Остіна не могло бути й мови. На щастя, у жовтні 1895 року газета «Хьюстон пост» запропонувала Портерові посаду керівника гумористичного відділу. Працюючи в цій газеті, він не лише писав смішні оповідання, веселі вірші та сатиричні нариси, але й сам ілюстрував їх, створював цикли карикатур та сюжетні оповідання в малюнках на кшталт сучасних коміксів. Деякі з творів він підписував псевдонімами, або взагалі залишав без підписів. Остаточним аргументом для винесення вердиктів при цьому слугували бухгалтерські документи, які засвідчували, що гонорари отримував саме Портер. До цієї так, званої ранньої творчої спадщини письменника зазвичай зараховують 28 коротких історій, 10 гумористичних віршів, 7 фейлетонів. Взимку 1896 за рішенням центральної влади справу Остінського Національного банку було переглянуто, а Вільяму Сідні Портеру інкриміновано розтрату великої, як на той час, суми — п'ять тисяч доларів. Більшість біографів письменника уникають однозначних суджень стосовно його причетності до фінансові махінацій, наголошуючи на тому, що бухгалтерська документація Остінського банку завжди велася вкрай недбало, і це відкривало для банківського керівництва необмежені можливості для зловживань. Очевидно він збирався їх повернути, але так і не зміг цього зробити. Інші дослідники висловлюють припущення, що добросердечний Білл лише покривав одного зі своїх безпосередніх начальників , котрий взяв гроші і в силу певних серйозних обставин не повернув їх своєчасно. Мервін, котрий передавав позичені гроші своєму братові, готовий навіть пограбувати поїзд, аби повернути борг і врятувати Білла від ув'язнення. Однак в останній момент з'являється брат Мервіна з великою виручкою і друзям вдається уникнути ганьби. І знову ж таки в останню хвилину, коли на карту поставлено честь, репутацію і свободу одного з приятелів, гроші позичені на купівлю худоби, повертаються. Висновок цієї перевірки виявився однозначним : касир-бухгалтер Портер до фінансових махінацій причетним не був. Отже письменника було реабілітовано, але, на жаль, посмертно. Тоді ж, 14 лютого 1896 року, Вільяма Сідні Портера було знову заарештовано, але невдовзі випущено під заставу, внесено його тестем містером Роучем. Та коли на початку липня Білла викликали до остінського суду, він несподівано для своїх близьких і друзів вирішив втекти від правосуддя. Купивши квиток від Остіна до Хьюстона, він на одній із проміжних станцій змінив маршрут і відправився до Нового Орлеану. Переховуючись від поліції під чужим ім'ям, Білл деякий час мешкав там, заробляючи на хліб написанням репортажів, і таємно листувався з Етол. Влада штату Техас оголосила про його розшук, тож перебування в Новому Орлеані — найближчому до техаських кордонів морського порту — було вкрай небезпечним, і це змусило втікача шукати притулку за кордоном. Опинившись Гондурасі, за яким у ті часи міцно закріпилася слава надійного притулку для тих, хто не в ладах з законом, Вільям Портер спочатку жив у злиднях, ледве заробляючи на шматок хліба важкою фізичною працею. Брати мали при собі чималу суму грошей, яку вони зухвало викрали в одному техаському банку. Який зазвичай справляв на людей приємне враження, дуже сподобався братам і вони заприятелювали з ним. До речі, Ел Дженнінгс став не лише близьким другом Білла, але й одним із перших біографів письменника. Зокрема, Ел Дженнінгс згадує, що після участі в місцевому путчі їхня трійця змушена була втекти до Мексики, де Портер отримав телеграму про тяжкий стан здоров'я своєї дружини і вирішив повернутися додому. Етол, якій довелося економити кожен цент, перед Різдвом продала свою чудову мережану шаль за двадцять п'ять доларів, щоб купити в подарунок Біллові золотий ланцюжок для годинника, який він взяв з собою в той фатальний день втечі. Однак, коли цей ланцюжок потрапив до Білла, той уже продав свого годинника, аби на вирученні гроші придбати квиток на поїзд до американського кордону. Діставшись Нового Орлеану, він відправив тестеві телеграму, в якій просив надіслати двадцять п'ять доларів на квиток до Остіна. Повернувшись додому 28 січня 1897 року, Білл добровільно здався поліції і одночасно подав клопотання про звільнення під заставу до початку судового засідання. Враховуючи тяжкий стан місіс Етол Портер, остінські судові чиновники задовольнили його прохання, щоправда, при цьому вдвічі, порівняно з попереднім разом, збільшили суму застави. Ні Етол, ні її батьки жодним словом не дорікнули Біллові за його втечу: вони щиро вірили в його невинність і сподівалися, що адвокати зможуть довести її в суді. Радість, спричинена поверненням коханого чоловіка, на деякий час повернула Етол життєві сили. Білл був надзвичайно уважним до дружини і весь час проводив з родиною. Але хвороба не відступила і 25 червня 1897 року Етол померла. Восьмирічна Маргарет дуже важко переживала цю трагедію, і батько з усіх сил намагався повернути доньку до нормального для її віку способу життя, де обов'язково має знаходитись час для розваг і веселощів. Батьки Етол всіляко опікувалися справами зятя і єдиної онуки, підтримуючи їх у скрутні часи. Містер Роуч заохочував Білла до продовження журналістської кар'єри, створював усі умови для того, щоб він писав і друкувався. Втім мріям Портера і Роучів у той час ще не судилося здійснитися: попереду був суд і його жорстокий вирок. На судовому засіданні Вільям Сідні Портер категорично заперечував свою провину, але на своє виправдання не сказав майже нічого, чим дуже здивував і адвоката і родичів. Так 25 квітня 1898 року остінський суд приговорив його до п'яти років ув'язнення і Колумбусі — тюрмі штату Огайо. Роучі робили все можливе, щоб полегшити перебування їхнього зятя у в'язниці. Крім того, у великій нагоді стала професія аптекаря, яку портер освоїв ще у Грінсборо. В Колумбусі не вистачало медичного персоналу, тож Білла відразу призначили нічним аптекарем у арештантському шпиталі. На відміну від інших засуджених, які жили в жахливих умовах, Портер мав окрему кімнату і харчувався з обслуговуючим персоналом. Він не потерпав від фізичних страждань, але моральні муки були майже нестерпними. Про цей найбільш складний період життя Вільяма Сідні Портера можна дізнатися з нечисленних листів до місіс Роуч та зі спогадів Ела Дженнінгса, якого доля знову звела з Біллом, на цей раз у Колумбусі. Картина жахливих тюремних буднів, якою вона постає з листів письменника та книги його товариша по нещастю, є настільки драматичною, що сьогодні навіть важко уявити, як в таких нелюдських умовах Портерові вдалося зберегти почуття гумору та зворушливу віру в світлі перспективи людства. Буває так, що протягом цілих тижнів щоночі хтось помирає... Самовбивство тут настільки ж буденна річ, як пікнік у звичайному житті. Кожні два-три дні ми з доктором серед ночі біжимо з усіх ніг до чиєїсь камери. Її мешканець вже звів рахунки з життям, отруївся, повісився, перерізав собі горлянку, відкрив у камері газ, заткнувши перед тим усі щілини, чи придумав іще щось. Змушений постійно стикатися з людським болем, породжуваним жорстоким ставленням тюремної влади до в'язнів, Білл глибоко страждав через те, що ніяк не міг полегшити долю тих нещасних людей. Зіткнення з сотнями зламаних і понівечених суддівськими помилками доль не лише відгукувалися в серці письменника болем і співчуттям, але й породжувало щире прагнення щось змінити, якось переписати начисто ці драматичні життєві історії, щоб побачити хоч якийсь проблиск надії. Думається, що під час перебування у в'язниці, у свідомості письменника сформувалася чітка творча установка, сутність якої полягала в тому, що література має повертати людині надії на краще і зміцнювати в ній віру в можливість перемоги добра над злом. Аргументом на користь такого припущення можна вважати досить дивну, на перший погляд, трансформацію однієї життєвої історії, з якою Білл Портер зіткнувся в Колумбусі, у типовий о. Серед в'язнів, з якими доля звела тюремного аптекаря Портера, був такий собі Ричард Прайс, зломщик сейфів, котрого засудили на довічне ув'язнення. Про його унікальну майстерність — уміння відкрити будь-який найскладніший замок без жодного інструмента — ходили легенди. Секрет Прайса полягав у тому, що він за допомогою терпужка надпилював на вказівних пальцях нігті разом з живою тканиною, щоб оголити нерви і зробити руки вкрай чутливими до найменших вібрацій цифрових кодів сейфу. Одного разу дирекція великого банку, казначей якого втік, залишивши замкненим сейф з важливими документами, звернулися до тюремної адміністрації за допомогою. Прайсу було обіцяно звільнення, якщо він зможе відкрити сейф. В'язень дав згоду і успішно виконав поставлене завдання,але віроломні представники влади не виконали своєї обіцянки і не випустили його на волю. Хворий на туберкульоз Прайс не витримав цього психологічного потрясіння і невдовзі помер. Його герой — молодий зломщик сейфів Джиммі Валентайн— приїздить до провінційного містечка, щоб пограбувати черговий банк. Але, закохавшись у доньку банкіра, він відмовляється від попередніх планів, відкриває власну крамничку та перетворюється на респектабельного джентльмена Ральфа Спенсера. Напередодні весілля з банкіровою дочкою він вирішує відіслати валізку зі злодійськими інструментами своєму колишньому колезі по ганебному ремеслу і тим самим покінчити з минулим. Коли Джіммі з валізкою в руках заходить до банку, щоб зустрітися з нареченою, він дізнається про нещастя: п'ятирічну онучку банкіра її сестричка випадково закрила у новому сейфі, який неможливо відкрити, і перелякана дитина може задихнутись, якщо терміново не надійде допомога. Колишній злодій опиняється перед вибором: життя дитини чи особисте щастя. Він без вагань обирає перше і, скориставшись інструментами зі своєї валізи, швидко відчиняє двері сейфу, рятуючи життя дівчинки. Тим самим Джиммі, якого присутні знали як Ральфа Спенсера, викриває себе. Тож, розпорощавшись з надіями на краще майбутнє, молодий чоловік прямує до виходу з банку, де на нього чекає сищик Бен Прайс. Він тривалий час переслідував Джиммі Валентайна і, нарешті вистеживши його, випадково став свідком благородного вчинку. Коли байдужий до своєї подальшої долі Джиммі, визнаючи свою поразку, першим звертається до сищика, той, вражений його шляхетністю й мужністю, робить вигляд, ніби вони не знайомі. Продюсер Джордж Тейлор за 500 доларів викупив у О. Можливо, Саме занурення у сповнений світла і різдвяних чудес світ власної фантазії допомогло йому вижити, не зламатися під тягарем випробувань, а головне, зберегти унікальну властивість — бачити можливість щасливого виходу із будь-якої, навіть найскрутнішої ситуації. Ти навчишся знаходити нові слова... Ти знайдеш свій власний шлях, як допомогти людям... Я бачу їх, жадаючих цієї злитої зі сміхом жалості, що дарована тобі... Іди ж, Білл Портер, і виконуй своє високе призначення! Слід зауважити, що написання цього псевдоніму через апостроф, тобто на ірландський манер, є неправильним. Біографи письменника висловлюють декілька припущень стосовно походження псевдоніма. Втім існують й інші гіпотези. Прихильники цієї версії стверджують, що вперше Вільям Портер використав літературний псевдонім О'Генрі ще в 1886 році, тобто саме тоді, коли жив у родині Гаррелів. Дівчинці сказали, що батько поїхав в бізнесових справах, тож вона навіть не здогадувалася про місце його справжнього перебування. Роучі , які виховували Маргарет, були змушені переїхати з Остіна до Пенсільванії, щоб онука випадково не дізналася гіркої правди про батька. Білл писав їй турботливі і сповнені жартівливих пасажів листи, де ніщо не нагадувало про той страшний і жорстокий світ, в якому він волею долі опинився. Цього разу йому пощастило: оповідання було відразу ж надруковане, і автор отримав гонорар, якого вистачило на подарунок доньці. У своїх спогадах Дженнінгс неодноразово наголошуватиме на тому, яке дивовижне враження справляли ці оповідання на людей, котрі пройшли страшну в своїй жорстокій несправедливості школу життя. Дехто з них навіть не міг стримувати сліз, хоча до того жодного разу не плакав. Рідні прийняли його з радістю, але відчуття провини перед ними страшенно пригнічувало. Деякий час він працював в аптеці та продовжував писати оповідання для різних газет. Надсилаючи чергову новелу до редакції того чи іншого нью-йоркського журналу, Білл сподівався, що одного дня він зможе вирватись із похмурого промислового Пітсбурга, який навіював на нього смертельну нудьгу, та податися туди, де виру життя. Перші півтора роки письменник доклав чималих зусиль, аби втримати на плаву і завоювати авторитет у досить вимогливої читацької публіки. Один із його майбутніх біографів. Ця властивість була для нього і важливою і обтяжливою... Ніколи він не був тим, про кого кажуть — душа компанії, але кожен, хто коли-небудь зустрічався з ним, міг поручитися, що це хороша людина. Тож наступний1904 рік став одним із найпродуктивніших у творчій біографії письменника: цього року він написав 66 оповідань, став респектабельним джентльменом, оселився у просторій затишній квартирі на вулиці Ірвінг-Плейс. Їхній роман розпочався з листування, згодом була зустріч, яка обох приємно здивувала, а потім відверта розповідь про найдраматичнішу сторінку його життя. Шлюбна церемонія відбулася в Ешвіллі 27 листопада 1907 року. Сара і донька Білла швидко знайшли спільну мову: вони обидві цікавилися проблемами мистецтва і обидві займалися літературною творчістю. Другий шлюб Вільяма Портера важко назвати щасливим. Сара так і не змогла пристосуватися до напівбогемного способу життя свого чоловіка, а він зі свого боку, не зміг, або не захотів відмовлятися. Їхня спроба створити затишне сімейне гніздо в тихому провінційному Ешвіллі, зазнала краху, оскільки Білл не уявляв свого життя без Нью-Йорка,що був для нього не просто улюбленим містом, а тією стихією,в якій він почувався як риба в воді, і з якої черпав життєву силу і творчу наснагу. Повернувшись до Нью-Йорка вони жили окремо, підтримуючи дружні стосунки і піклуючись про Маргарет. Як свідчить його тогочасне листування з редакторами газет і журналів, майже завжди він надавав свої матеріали в останній момент. Аби мобілізувати внутрішні резерви організму, він усе частіше вдавався до алкоголю. Далі ви дістаєте із шафи пляшку віскі і апельсин — продукти, необхідні для підтримання письменницьких сил. Починається розробка сюжету можете вдавати, що це і є натхнення. На момент, коли всі апельсини вже вижаті і пляшка порожня, ваше оповідання є закінченим і придатним до продажу. Майже всі хто спілкувався з ним у ті часи, коли літературна діяльність приносила йому не тільки славу, а й непоганий заробіток, згадують про його дивну щедрість. У своїх творах, і у повсякденному житті йому подобалося дарувати людям радість, тож він ніколи не відмовляв собі у такому задоволенні, як стати для когось тим щасливим випадком, тією довгоочікуваною посмішкою фортуни, які так часто зустрічалися в фіналах його новел. Бідняк, що не мав чим заплатити за лікування, міг запросто звернутися за допомогою до відомого своїм непоказним благодійництвом делікатного мешканця будинку Ірвінг-Плейс, і той відсилав його до знайомого лікаря, котрому час від часу підкидав грошенят. Інколи добротою Вільяма Портера відверто зловживали, однакові це сприймав скоріше з сумом, ніж із роздратуванням чи гнівом. У спогадах Ела Дженнінгса наведена інформація про колишню мешканку Остіна Луїзу Шотт, яка спочатку звернулась до письменника з проханням про допомогу, а потім стала його регулярно шантажувати, щоразу вимагаючи все більшу і більшу суму за мовчання про його колишні проблеми з законом. Це породжувало в житті письменника дискомфорт, який він все частіше намагався втамувати алкоголем. Інтелектуальне перенапруження, постійний страх викриття, що весь час переслідував його після виходу із Колумбуса, прогресуючий діабет — усе це підривало його життєві сили. Проте його надіям і сподіванням не судилося здійснитися. Після панахиди, яка відбулася в маленькій церкві в центрі Нью-Йорка, його поховали в Ешвіллі.

Батьки юної місіс Портер невдовзі змирилися з рішенням дочки і полюбили свого зятя. Будь завжди самим собою. Це справжній скарб у мінливі часи. Достижимо всё, что человек может себе представить и во что может поверить. Якщо не постулюються права людини, то всі правовідносини виявляються фрагментарними. Редакція залишає за собою право редагувати надані матеріали. Але нехай це не розчаровує тебе, тому що у світі є доброчесність.